Історичні етапи становлення благодійності.

опубліковано 11 груд. 2016 р., 03:58 Віталій Смандич
11 грудня в світі відзначають День благодійності.

Поняття «благодійності» увійшло у суспільну свідомість як гуманістичний поклик людини йти на допомогу нужденним, незалежно від релігійної, національної, расової, соціальної приналежності чи політичних або світоглядних переконань. Новітні досліди суспільних наук засвідчили, що моральні принципи благодійності не суперечать релігійним канонам жодної з трьох світових релігій.

Під «благодійністю» звичайно розуміють надання приватними особами і організаціями підтримки і матеріальної допомоги бідним, сиротам, інвалідам та ін. Найпопулярніша російська енциклопедія Брокґауза-Ефрона визначає благодійність (благотворительность) «как проявление сострадани к ближнему и нравственную обязанность имущего спешить на помошь неимущему...», «Словник української мови» — як надання «приватними особами матеріальної допомоги, підтримку бідним, сиротам та ін.».

Цікаво розглянути історію формування цього суспільного явища. Благодійність усвідомлювалася древніми товариствами в Єгипті, Китаї, Індії як одне з доброчесних якостей людини. Вона розглядалася як безкорисливість і соціальна виплата нужденним. Благодійність була відома древнім євреям. У Талмуді благодійність позначається словом "цдака" (праведність або справедливість). У послідовників іудаїзму існували різні форми прояву благодійності: практика прощення боргів, розірвання боргових зобов'язань, благодійні каси, що служили для викупу полонених і забезпечення приданого бідним нареченим. Однак як самостійна сфера людського буття, благодійність з'являється в Стародавній Греції. Це було пов'язано з тим, що грецьке суспільство, накопичивши певний духовний досвід, серед інших сфер свого існування починає виділяти особливу сферу, де з'являються дружні почуття, моральні зв'язки і відносини. Так формується поняття "благодійність" (філантропія), яке означає любов до людей, доброзичливе ставлення одного індивіда до іншого, дружність. У Римської церкви акцент був перенесений з допомоги стражденним на сам акт подачі милостині. Метою доброчинність стала не допомога ближньому, а приношення дарів в ім'я Бога, що купує вічне блаженство.

Інша трактування благодійності як прояв співчуття до ближнього і моральний обов'язок імущого поспішати на допомогу жебраку з'являється разом з християнством. "Агапе", або любов до ближнього, приходить на зміну філантропії. "Агапе" приймає форму милосердя (грец. caritas). Милосердя - це поняття, що характеризує вищий прояв людського співчуття, об'єднуюче жалість і співпереживання з активною, діяльною любов'ю до ближньому. Благодійна діяльність даного етапу була спрямована на надання допомоги людям, не здатним в силу об'єктивних і суб'єктивних причин, власними силами забезпечити умови виживання та організації життєдіяльності. На цьому етапі благодійність пройшла шлях від подаяння милостині до найпростіших форм філантропії.

Державно-регламентована благодійність з‘являється в XVI-XVIII ст. На даному етапі з'являються законодавчі підходи до регулювання бідності і жебрацтва в європейських державах. Протягом XVI ст. «закони про піклування» були прийняті у Англії, Франції, Німеччині. Знаменитий закон англійської королеви Єлизавети (1601) навіть надав право місцевим приходам збирати спеціальний податок для бідних (poor-rate). Законодавчі акти європейських монархій, прийняті протягом середньовіччя, стали фактично першими законами про суспільне піклування. Громадянське суспільство бере на себе обов'язки з надання допомоги всім нужденним, ідеологія християнського милосердя змінюється ідеями соціальної інженерії. Зароджуються державні форми піклування, робляться спроби створення спеціалізованих соціальних установ (богадільні, притулки). Найбільшого поширення філантропічна діяльність набуває у другій половині XIX ст., особливо у Англії, Франції та Німеччині, де вона спиралася на значну підтримку державної влади. Важливою рисою філантропічної діяльності XIX ст. став перехід від звичайної подачі милостині і традиційної системи пожертв до створення спеціальних колоній, фондів, закладів, які мали на меті не тільки звичайну матеріальну підтримку маргінальних верств населення, а і включення їх до повноцінного громадянського життя, що вказувало на якісно новий ступінь розвитку громадянського суспільства.

Громадська та приватна благодійність з‘являється в XIX-XX ст. Благодійність в Європі на даному етапі розглядалася як прояв уваги до людей, не здатним забезпечити себе хоча б мінімальними умовами існування, надання їм посильної допомоги у збереженні й організації своєї життєдіяльності, підтримання їх матеріально і духовно. У благодійності, з одного боку, безсумнівно, вбачали велике благо і можливість порятунку для людей, що втратили надію. Але, з іншого, у благодійності бачили "самообман нечистої совісті". З'являються радикальні точки зору, згідно з якими благодійність безглузда і аморальна (марксизм, філософський утилітаризм). Проте, на даному етапі починається процес перетворення філантропії в справді суспільна справа. Складається уявлення про благодійність не тільки як про грошові і майнових пожертвування, але і як про безоплатну, громадської діяльності. Однією з перших вдалих моделей, яка поєднувала обов'язкову громадську допомогу з особовим служінням, була так звана ельберфельдская система, введена в німецькому місті Ельберфельді в 1852 р. Система піклування, заснована на індивідуальному підході, лягла в основу більшості нині діючих західних благодійних товариств і організацій. Також створюються благодійні фонди. Благодійність спрямована у сферу збереження культурно - історичної спадщини. Було розпочато систематичне виявлення, облік, опис та публікації про історико-культурних об'єктах, побудованих на кошти філантропів-меценатів (меценатство-це добровільне пожертвування грошима, станом на побудову різних громадських споруд). В часи Радянського Союзу благодійність розглядалася як явище, "властиве лише класового суспільства, й чуже соціального ладу СРСР".

Свою історію мають і українські традиції благодійності, що коренями виходять з доби Київської Русі та Гетьманщини. Серед українських благодійників, козацькі гетьмани і полковники, які будували на власні кошти церкви і жертвували величезні гроші монастирям, земські діячі і українське дворянство, які залишили після себе народні школи, де й досі навчаються їхні нащадки по багатьох селах України, підприємці і купецтво, які споруджували шпиталі для інвалідів та притулки для сиріт, українські інтелігенти (народні вчителі, лікарі та ін.), які з свого мізерного статку намагались допомогти кожному нужденному. На сьогодні ми маємо Закон України «Про благодійну діяльність та благодійні організації». Цей Закон визначає загальні засади благодійної діяльності в Україні, забезпечує правове регулювання відносин у суспільстві, спрямованих на розвиток благодійної діяльності, утвердження гуманізму і милосердя, забезпечує сприятливі умови для утворення і діяльності благодійних організацій.

Аналізуючи історію розвитку благодійності, можна зробити висновок про те, що як суспільне явище вона пройшла досить непростий і довгий шлях становлення в суспільстві Історичний розвиток громадянського суспільства впродовж різних історичних епох свідчить, що тільки у середовищі вільних громадян можлива цілеспрямована і ефективна благодійність, вільна від державної сваволі, благодійність, яка знаходиться на міцному правовому ґрунті.

Підготувала доцент кафедри внутрішньої медицини, клінічної фармакології та професійних хвороб Трефаненко І.В.

Comments